Олена Корусь
Олена Корусь, історик мистецтва. Працює старшим науковим співробітником Національного музею «Київська картинна галерея». Досліджує історію вітчизняної скульптури, зокрема фарфорової пластики, кераміку та монументально-декоративне мистецтво України.
Розповідь Олени: “Коли за тиждень до війни я прийшла до салону підстригтися, перше, що мене запитала перукарка, чи визначилась я, куди поїду, як розпочнеться війна? Ми обговорювали і не вірили, що це серйозно може статися.
Про те, що вона розпочалась, я дізналась, коли кіт, що спав у мене в ліжку, почав нервово крутитись, потім стрибнув на підвіконня і за лічені секунди пролунало декілька вибухів на горизонті. Я відігнала думки, подивилась на годинник – пів на п’яту ранку! Подумала, чи мало що там. Накрилася ковдрою й спробувала заснути. За кілька хвилин знову пролунали вибухи. Тепер ближче. І щось всередині ніби обірвалось назавжди.
Потім зв’язалася з керівництвом, дізналася про подальші дії, куди їхати, що робити. Тим часом з вікна спостерігала як від 7 ранку на проспекті Глушкова в бік виїзду з Києва утворився корок.
О 10-30 я була вже в музеї. Ми почали пакувати експонати, знімати виставку, клеїти скло у вікнах. На вулиці з’явились БТР та озброєна охорона. Потім повідомили про небезпеку в урядовому кварталі і наказали їхати додому до понеділка, до нового розпоряджання. Увечері було зрозуміло, що розпорядження надійде не скоро, паніка в Києві наростала.
Наступного дня я зібрала найнеобхідніші на перший час речі, а також котика в переноску і виїхала машиною з Києва. Добре, що знайшла попутника, який люб’язно погодився заїхати за мною і відвезти у більш безпечне, на мою думку, місце. Я поїхала за 70 км на південь-захід від Києва, в будинок, де народилась, який побудували власноруч мої дідусь і бабця. Рідні стіни додавали сили, хоча відчуття безпеки дедалі зменшувалося.
Польоти винищувачів над будинком, віддалені звуки вибухів, постійні сирени, найстрашніші вночі… Потім пішов безкінечний день-ніч, що минав у турботі за рідних і близьких, у залипанні перед екраном за новинами та усвідомленні жаху того, що відбувається з моєю красивою, волелюбною країною. Відчуття тотального знищення мирних людей, зрівняння міст із землею. За що? Тому що ми обрали інший шлях? Вирвались з того совкового концтабору і захотіли жити вільно й незалежно, розмовляти на рівних зі світом?
Дуже складно привести думки до конструктиву. Лише за два тижні я змогла змусити себе читати. Ніщо не лізло в голову, крім опису історичних подій, що відбувались з Україною 100 років тому. Тоді Україна не встояла, бо не мала армії… Цього разу все буде інакше!
Перевела кошти на підтримку армії та на рахунок для дівчини-біженки, яка опинилася в чужому місті без елементарних речей. Зараз у нашому місті волонтерська допомога не потрібна, окрім чоловічої сили.
Що я можу ще… Писати про художників. Якраз перед війною ми з командою однодумців
Марущак-Моляр-Калугіна задумали проєкт про повернення імені уродженки Слов’янську (Донецька область) скульпторки Наталії Максимченко, яку рф позиціонує як російську художницю, до історії вітчизняного мистецтва. Ми подали заявку, і пройшли технічний відбір. Однак з війною стало зрозуміло, що підготовка проєкту відтерміновується. До того ж, фонд оголосив, що цьогорічне фінансування йде на підтримку ЗСУ.
А початок був покладений, занурення в матеріал почалося… До того ж, я працювала над каталогом музейного зібрання скульптури, який планувалося видати цього року. На фоні розмов про «адін народ», «что вы апять разделяєтє славян?», «вєлікая русская культура», що постійно лунають з-за порєбріка, я зрозуміла, що «повернення імен» народжених в Україні митців, які привласнила рф, до орбіти української культури саме зараз і треба продовжувати. Я пройшлася по нашому каталогу скульптури та по іменам улюблених фарфористів, склала список. Поки є інтернет та ноут, я роблю матеріали в соцмережі. Марія Холодна, Наталія Максимченко, Галина Чечуліна… і так далі. Відчуваю, це має стати підґрунтям проєкту, метою якого буде осмислення проблеми міграції художників, дуже щільно пов’язаної з трагічною багатовіковою історією нашої країни”.
