Петро Антип
Петро Антип – український скульптор, маляр, графік, письменник. Народився 4 квітня 1959 року в Горлівці Донецької області. Впродовж 1980-1984 років навчався у Пензенському художньому училищі ім. академіка К. А. Савицького на відділенні скульптури. Паралельно вивчав живопис і графіку.
З 1982 до 1986 року Петро Антип здобував освіту в художніх майстернях В. Цоя та О. Бема. 1989 року разом з Сергієм Новіковим організував творчу групу «Схід» у Горлівці. Співзасновник галереї «Схід-Арт» у своєму рідному місті (1989) та «Арт-галереї 13» у Донецьку (2007). Ініціатор і співорганізатор трьох міжнародних симпозіумів зі скульптури в камені: у Горлівці (1989), Донецьку (2006) та Святогірську (2007).
З 1989 року – член НСХУ. У 1990 став стипендіатом Спілки художників СРСР. З 2009 – заслужений художник України.
Твори Петра Антипа знаходяться в музеях, галереях і приватних колекціях України, Великобританії, США, Франції, Німеччини, Італії та Швеції. Полотна майстра були закуплені Спілкою художників СРСР та Міністерством культури України. Про його творчість було знято 8 документальних фільмів.
З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну, Петро Антип разом зі своїми колегами заснували Фонд збереження культурної спадщини «SaveCultureUA» та почали активно займатися волонтерською діяльністю й популяризацією української культури закордоном.
Кореспондент: «Пане Петре, ви часто повторюєте, що основу держави становлять книга / освіта, культура та зброя. Наскільки мені відомо, Ваша громадська організація веде свою боротьбу не лише на культурному фронті. Разом з Віктором Корсаком та іншими партнерами Ви активно допомагаєте нашій армії. Чи маєте знайомих у лавах Збройних Сил України?»
Петро Антип: «Звісно, я знаю багато хлопців з Донеччини та Харкова, які зараз воюють: Віктора Шепелю, Сергія Пацюка та Хому Дашка. Я також хочу згадати Тетяну Чорновіл, яка є лейтенантом ЗСУ. Зараз вона збиває російські танки та ракетні установки у степах України. Коли вона була журналісткою, то відкрито боролася проти Януковича. На превеликий жаль, її чоловік Микола Березовий, мій товариш, загинув 2014 року під Іловайськом, так само, як і мій добрий знайомий Юрко Матущак, випускник історичного факультету Донецького національного університету.
Я також товаришував з Володею Рибаком, котрий у квітні 2014 року скинув у Горлівці встановлений проросійськими силами російський прапор і повісив український. За цей вчинок його катували та жорстоко вбили. Володимира Рибака завжди згадують на День прапора, а його дружина підіймає прапор у це свято.
З 2014 року дуже багато гідних людей віддавали свої життя за Україну, адже ця війна триває вже вісім років».
Кореспондент: «Як можна українізувати східні та південні регіони України? Чи є, на Вашу думку, у цьому потреба?»
Петро Антип: «Я вважаю, що це питання виникає, бо ми не зробили правильні висновки з подій 2014-го року. Маємо розуміти, що Україна, як і будь-які інші молоді держави, спирається на національну еліту. Нам потрібно передусім сформувати проукраїнську еліту на Донеччині, в Харкові, взагалі, у східних і південних областях. Побачите, що люди одразу на неї почнуть рівнятися. Натомість, коли еліта краде та не займається культурою, мовою, історією, починають з’являтися отакі питання.
Кажуть, що на Донеччині багато колаборантів. Ніби їх немає в Херсоні? Цю пошесть можна і на Волині побачити. Люди не знають, як формується держава, хто нею керує та регулює внутрішні процеси. Ми робимо висновки через кров, тому що не зуміли зробити їх у мирний час».
Кореспондент: «Що в розвиткові української культури, на Ваш погляд, є найважливішим? Що стає на заваді цьому процесу? На чому нам варто робити акцент?»
Петро Антип: «Українська культура, насправді, — дуже могутня. Не знаю, свідомо чи підсвідомо, О. Арестович почав розповідати про «маленьку українську культуру». Таке здатен зробити хіба що ворог, або невіглас, котрий не розуміє, що таке Україна. Заявляючи про українців як космополітичну націю, він у своїх міркуваннях не спирається на українство. Натомість повторює риторику путіна про те, що української нації не існує, а ми всі – росіяни. З цими речами треба бути дуже обережними, бо такі ідеології та погляди — дуже небезпечні.
Українці – це титульна нація, тому наша сучасна культура повинна спиратися на українство. Наша природа, земля, мова — все це надає нам сил, формує наші особистості та духовне начало.
Ми втратили сотні талановитих патріотичних письменників в часи «Розстріляного відродження». Якби вони залишилися живими, то заклали б надпотужне підгрунтя незалежності нашої держави. Перечитуючи їхні твори в умовах сьогодення, я ще раз усвідомлюю, що це були письменники світового рівня, але їхнє існування суперечило політиці більшовиків».
Кореспондент: «Як світ сьогодні сприймає українську культуру та мистецтво?»
Петро Антип: «Як на мене, Європа, Америка та Китай зовсім не знають українського мистецтва. Вони, на жаль, дивляться на мистецтво та історію України очима Москви. Цікавий факт: на підтримку України, котра й досі не зникає зі шпальт світових ЗМІ, паризький Центр Жоржа Помпіду виставив невеличку колекцію Харьківської школи фотографії. Українські скульптура та живопис в експозиції музею взагалі ніяк не представлені. Музей сучасного мистецтва у Стразбурзі демонструє лише дві великоформатні фотографії Бориса Михайлова.
Це — хоча б щось, але, будемо чесні, у світовому чи європейському арт-просторі образ сучасного українського мистецтва абсолютно нерепрезентативний. Воно знаходиться в «сірій зоні», і з цієї «сірої зони» самостійно митцям вирватися дуже складно. Цим повинна займатися держава, а ми впродовж 30 років взагалі не просували і не розвивали на достатньому рівні сучасне національне мистецтво. Ситуація — не катастрофічна, вона просто ніяка. Треба виходити з цієї «сірої зони» якомога скоріше, бо ми вже не належимо до російської культури, однак ми ще і не частина європейської.
Звісно, у нас є таланти, котрі прориваються до світових галерей, але це – поодинокі випадки».
Кореспондент: «Яким ви бачите майбутнє української культури?»
Петро Антип: «Наша війна з Росією триває ледь не від самого початку нашого та їхнього існування. Фундамент цього питання полягає у тому, чим є Русь. Ми повинні повернути собі поняття Русі-України. Ми маємо забрати свою енергію, яку в нас вкрали. От коли ми все це повернемо, тоді у нас з’явиться стрижень.
Я вірю в те, що Україна буде потужною державою. Ми маємо насамперед дуже талановитих і сильних людей, а також розвинений IT-сектор, перспективну космічну галузь, потужне сучасне мистецтво. Однак нам все ще треба повернути імена наших видатних митців, культурних діячів і науковців. Треба повернути до поля української культури К. Малевича, О. Екстер, П. Чайковського та багатьох інших, щоб всі нарешті зрозуміли, що таке Україна».
Кореспондент: «Яким ви бачите формат нової української скульптури? Чи є в нас шанс відійти від радянського монументалізму?»
Петро Антип: «Я вважаю, що культуру створює людина, а людина повинна бути модерною. Українець є європейцем, наша майбутня скульптура має бути такою ж. Ми вже маємо дуже цікавих скульпторів. Вони розробляють нові форми, працюють з різними матеріалами, тому в цьому плані ми багато що зможемо продемонструвати світові найближчим часом».
Кореспондент: «Як ви можете оцінити потенціал цієї галузі візуального мистецтва в Україні?»
Петро Антип: «Я не знаю, що відповісти на це питання. Найголовніше, – щоб художники виявляли свою індивідуальність та, щоб їхня творчість була оригінальною. Митець повинен постійно шукати та підкреслювати свої неповторні риси, чути себе та ставити собі самому питання. У нас є надзвичайно самобутні скульптори, як-от Микола Бірючинский чи Олексій Коношенко. Однак, на превеликий жаль, десь 70% сучасних майстрів намагаються бути схожими на когось іншого.
Ми повинні розуміти, що в нас є своя історія та своя культура, від якої ми повинні відштовхуватися у своїй творчості. «Київ — мати міст руських» – так говорять, тому що скульптура та архітектура цього міста мають велику силу й потужну енергію. Згадаймо геніального, всесвітньо відомого скульптора Олександра Архипенка, котрий мав українське походження. У 2000 році на Єлисейських Полях у Парижі відбувалася виставка, котра демонструвала світову скульптуру за останні 100 років. Росія там була представлена роботами саме Олександра Архипенка. Натомість Україна не була представлена взагалі. Я вам хочу сказати, що Росія і досі не має постатей такого масштабу в скульптурній царині. Тож у нас ще довгий шлях повернення собі свого…»
Кореспондент: «Кого ви вважаєте своїми найкращими учнями та чому?»
Петро Антип: «Насправді, це дуже провокаційне питання. Наприклад, Олексій Коношенко розробив свій власний стиль, чому я дуже радий. Я завжди відчуваю піднесення, коли мої учні знаходять себе та реалізують свою індивідуальність. Були в мене і такі учні, котрі тривалий час вчилися в мене, а потім казали, що я не маю жодного відношення до їхніх успіхів або навіть мав на них поганий вплив».
Кореспондент: «Які теми слід висвітлювати митцям сьогодні: трагічні та журливі мотиви чи підбадьорливі та життєрадісні сюжети?»
Петро Антип: «Кожен повинен вирішувати це питання самостійно. Я не можу однозначно сказати, що є важливішим чи бажанішим серед аудиторії.
Зараз я одночасно працюю над декількома проєктами, зокрема, на воєнну тематику та на тему води. Понад те, я дуже захоплююся портретом. Мене цікавить, як розкривається образ людини через рух її рук. Кожна епоха має власне обличчя. Скажімо, на портретах, написаних Тарасом Шевченком, ми маємо змогу побачити, як виглядали українці в 19 столітті. Наші люди зовнішньо змінилися навіть після Помаранчевої революції та Революції Гідності. Зараз відроджується козацтво України, його енергія, зростає зовсім інша нація, отже, змінюється і наша зовнішність. Тож я активно працюю над відтворенням образу сучасного українця».
Кореспондент: «Які маєте плани на найближчий час?»
Петро Антип: «Восени плануємо провести виставку українських митців у Кельні та спільний німецько-український проєкт у Падерборні (Німеччина). Також скоро пройде виставка у Франції, в місті Ле Ман, недалеко від Парижу. Взагалі, наша організація «SaveCultureUA» активно працює над тим, щоб просувати українську культуру за кордоном. Зараз ведуться перемовини про виставку в Іспанії.
Повторюсь, сьогодні українське мистецтво світові невідоме. Коли нас запевняють, що ми маємо сучасних світових художників, цьому не треба вірити, бо в нас поки що немає жодного сучасного художника, якого б визнав весь світ. Маємо над цим працювати на різних рівнях, адже це дуже серйозне завдання, котре за складністю можна порівняти з польотом у космос».
Кореспондент: Якимов Ярослав
Редакторка: Кладова Богдана